Розмовляючи як це часто трапляється «за життя» і, звісно, про футбол, зійшлися на тому,що любов до футболу, прояви футбольної прихильності бувають різними, іноді навіть доволі несподіваними.
Скажімо, як у мого сьогоднішнього співрозмовника. Василь Бабій – людина знана і шанована у футбольних колах краю. Вболівальницькому загалу, фахівцям та функціонерам він відомий передусім як начальник команди «Газовик» Богородчани. Віддавна спілкуючись з п. Василем я поступово відкривав для себе його футбольний світ. А світ той, повірте, інший – дещо відмінний від звичного для більшості із нас, але не менш цікавий і захоплюючий, аніж сам футбол.
Мандруючи Василевими футбольними світами переконався,що його слово у нашому футболі є достоту вагомим, його гра на цьому полі – яскравою, а їхнє поєднання – себто гра слів – ефектною…
«Багато речей зароджується в дитинстві, і в цьому є сенс. В тому числі і любов до футболу. Ні, вона не приходить відразу, бо навіть любов з першого погляду – це лише штамп.
Спочатку ти починаєш просто ганяти з ровесниками у футбол. Бо так роблять вони і ти з ними за компанію. Бо це, зрештою, цікаво. Згодом, дуже цікаво.
Ще трохи, і ти вже не можеш жити без цієї гри. Гри, яку, очевидно, й придумали діти.
Грали ми часто. І вдома, і в полі, коли пастушили, та й у школі на перервах.
Уже за шістдесят, а й досі граю у футбол з дітлахами. Вже як директор сільської школи зі своїми учнями. Вже давно не грає у футбол молодший за мене вчитель фізики, ще молодший вчитель географії, молоді вчителі (по 25-30 років) математики і трудового навчання…
А я наче заворожений ганяю і ганяю м’яч… І все це без вигоди, заради здоров’я і від великої любові до цієї чудової гри.
Я просто одержимий футболом і ніколи про це не пошкодував. Ніщо інше не дає мені такої насолоди, як ця гра. Інколи ледве ноги волочу, а зустрінуся поглядом з м’ячем – і …»
Так пише він сам про себе. І в цьому щирому зізнанні, своєрідній клятві вірності грі мільйонів він увесь – заний в області та за її межами письменник з Богородчан Василь Бабій. Як ти вже зрозумів, шановний читачу, футбол у творчості літератора, втім, як і у житті, займає особливе місце, я б навіть сказав – превілегійоване.
Магії гри, її історії, розвитку, а також впливу на покоління уболівальників п. Василь присвятив не одну сотню сторінок – рукописів, які з часом стали книжками…
Саме про це сьогоднішня розповідь нашого гостя.
- Як усе розпочиналось?
- Не відкриватиму незвіданого, коли скажу, все йде від любові. В моєму конкретному випадку до літератури, до книги, до футболу. Футбол у нас люблять масово, але кожен по різному. Більшість заради цього просто приходить на стадіони, певна частина люду у нього грає на різних рівнях, дехто фанатіє від телевізійного ерзацу. Так чи інакше, розмови, суперечки довкола м’яча не стихають, ані на мить. І я не є виняток – моя футбольна любов проявляється своєрідно може – виливається у рядки, куплети, сторінки і книжки.
Пробою пера стали… футбольні гуморески. Давненько це було і сталось з цілком «футбольних причин». Я вже був у зрілому віці, депутатом обласної ради. Так ось, саме пас корову, а у футбол не було з ким пограти, не було й іншого заняття. І наче самі по собі почали складатися гумористичні рядки. Вже за місяць таких замальовок назбиралося чимало. Так у 1994 році побачила світ моя перша ластівка. Називалася вона «Футбольне весілля». Пригадую, з приводу виходу книжки відомий журналіст Володимир Коритан записав зі мною телеінтерв’ю.
Дещо згодом я взявся за роботу над брошурою про Богородчанський футбол. Збирав різноманітні матеріали: свідчення, світлини, тощо про футбольне життя Богородчанщини, про навколишні села району, де були футбольні команди. Таким ось був початок…
- Василю Івановичу, написати певну річ,безумовно, праця не з легких, але видати творіння, мабуть, ще важче? Як подібне вдається і стає можливим?
- Зазвичай робота ведеться паралельно. Ти твориш, накопичуєш матеріал. І коли вже формується бачення того, яким би все це повинно бути, поволі починаєш розмірковувати, де б віднайти кошти, щоб видати, віддрукувати, хто б міг у цьому допомогти чи посприяти. І самотужки шукаєш таких людей. Переважно це бізнесмени, підприємці, люди, які найперше люблять футбол. Вони, маючи змогу допомогти, відгукуються. Велику поміч надають мені мої учні – співак Володимир Куртяк, підприємець Ярослав Паранюк – президент ФК «Газовик» Богородчани. За його сприяння і підтримки вийшла у світ більшість моїх футбольних творінь.
- А їх уже багато? Яким накладом їх видано?
- Коли брати все написане про футбол, то таких збірок на даний час є 12. Вони різні: гумор, есе істика, хронологічно-літописні дослідження і т.д. Тиражі їхні, як правило незначні – кілька сотень примірників. Найчисельнішою з поміж решти було видання, яке налічувало 1200 примірників. Це книга «Андрій Шевченко: перші вершини». Це було чи не перше видання в Україні про Андрія. Вже згодом, я довідався, щось у цьому напрямку видрукували в Італії. Так ось, ще коли я працював над книжкою мені пообіцяли для її виходу кошти, але так і не дотримали слова. Я все ж її видав, і частина тиражу, що тривалий час залишалася в друкарні, з плином часу неначе розчинилася – книжка пішла в люди. Знаю, що ще минулого року в столиці вона продавалася. І директор музею київського «Динамо» її придбав. Чи має її особисто Андрій Шевченко – не відаю і досі. Він жодного разу не відгукнувся. Хоча я неодноразово передав для нього її і через Михайличенка, і через Суркісів, коли ті бувало приїздили до Івано-Франківська. Чи читав її Шевченко, і чи сподобалася вона йому – також не знаю. В час виходу тієї моєї праці Шевченко саме був на гребені слави.
- Якою, зрештою, є доля інших Ваших книжок?
- Одна з моїх гуморесок «Майка Пеле» була перекладена для польського спортивного журналу «Мадазіп». Це був перший переклад написаного мною. Гадаю це робилося у світлі спільного проведення Україною та Польщею Євро-2012. За місяць до його старту я об’єднав старі та нові гуморески на футбольну тематику і у видавництві «Типовіт» побачила світ збірочка «Koschulka Пеле».
Особливе місце на моїй книжковій полиці займає книжка «Серафинський футбол», оскільки я родом із Серафинців.
«Футбол у Серафинцях особливий. Написав так і подумав: а хіба у будь-якому іншому селі він не особливий. Тобто з притаманними для того чи іншого села рисами?
А з іншого боку, що тут особливого? Адже не якийсь там африканський чи бразилійський.
Ні, в Серафинцях він таки щось має своє, принаймні, мені так бачиться… В моєму селі футбол мав особливий статус всенародної любові і трепетного ставлення до нього. Він зародився ще на початку ХХ ст., а оформився в щось формально суттєве 1936 року…»
- «Серафинецький футбол» - книга мала наклад 500 примірників і стала дарунком до 65-річчя заснування команди. В ту пору команда переживала нелегкі часи і саме вихід збірки, вважаю, пробудив її відродження, ренесанс. Профінансував видання Василь Матійчик.
- Знаю, це була не остання Ваша книжка, присвячена серафинецькому футболу.
- Інша праця, так би мовити, з цього напрямку – це збірочка про Ігоря Ощипка, що також родом із Серафинців. Футбольна фортуна вибіркова, вона мало кому дає шанс. Ігор ним скористався. Він грав за «Шахтар-2», а нині виступає за львівські «Карпати», провів кілька матчів за збірну України. Хоча Ігор і не надав мені багато матеріалу та я написав книжку «Футбольна планида Ігоря Ощипка». Зараз він продовжує активні виступи. І нехай Бог йому допомагає. А може пізніше ми з ним повернемося до цієї теми і книга матиме продовження.
- Футболіст Василь Бабій також робив перші ігрові кроки в Серафинцях?
- Звісно. Мені випало грати в ту пору, коли рідна команда виступала на районному рівні. Діяв я у захисті. Ця моя епопея не була тривалою, бо пішов працювати в обласний театр ляльок. А там міг грати хіба зі своїми акторами.
- Але ігрової практики Вам не бракує…
- З роками її навіть побільшало. І досі граю у так званій «групі здоров’я», де окрім мене бавляться у футбол люди від 18 до 70-ти років: це і колишній інспектор райвно Захарій Крицул, не раз з нами грали Ю. Іванишин, А. Канюк, Р. Стоцький, а ще долучаються теперішні «газовики» Р. Мотуз, І. Клебан, Р. Руснак. А ще приходять на стадіон і старші. Також я постійно виступаю за ветеранську команду Богородчан. У вересні 2011 я мав щастя грати проти ветеранів київського «Динамо», які завітали до Богородчан. Той, хто грав у футбол, хто його любить так, як оце я, зрозуміє мій дивний і піднесений стан. Бо хто не мріяв зіграти проти Всесвітньо відомої команди? Нехай і ветеранів, але живої легенди. Мав я у своїй ветерано-футбольній історії ще один матч. Можна сказати, міжнародний. Це коли до Богородчан завітала студентсько-пластунська команда «Крила» із Чикаго. Наразі я чи не єдиний граючий директор школи, бо і досі бігаю за м’ячем зі своїми учнями…
- Футбольний люд краю вже якось звик ототожнювати Вас з богородчанським «Газовиком»…
- Мешкаючи у Богородчанах, я, природно, все ближче ставав до тамтешнього футболу. Спершу був головою ради клубу, згодом начальником команди. Та головне не це, а те, що я реальними справами прислужився Богородчанському футболу. Зацікавленість у моїй роботі виявив президент ФК Ярослав Паранюк. Саме він ініціював ретельне дослідження, систематизацію, зрештою, висвітлення історії та сьогодення «Газовика». Завдяки Ярославу Дмитровичу мої футбольні писання отримали новий поштовх і життя. Я зараз постійно щось нотую, архівую, фотографую, друкую у періодиці. Так з’явилися мої книжки «Богородчанський футбол», «20 футбольних літ», «І удача на додачу», «85 футбольних літ». Це дослідження як окремих сезонів «Газовика», так і видання до певних періодів чи визначених дат у футбольній історії.
- Розкрийте таємницю для читачів: як, власне, народжуються футбольні книжки?
- Ті хто працює у цьому напрямку і самі не скажуть достеменно, як все це стається. Повірте, це не просто слова. Як на мене, все йде звідкілясь згори, від Творця, від натхнення. А вже потім – від власного дару, уміння подати і покликання. Сюжетів та ідей футбол надає нам достатньо. Потрібно це побачити, збагнути, переосмислити і викласти на папір… Скажімо, чемпіонат Світу 2006 року, що проходив у Німеччині, і де успішно виступила українська збірна, став для мене своєрідним фоном для написання футбольної повістини «Чемпіонат світу у Захлюпанцях». Ця гумористична річ невелика за обсягом розповідає про пересічних уболівальників, які своєрідно переживають перипетії Мундіалю. Так серйозна футбольна подія висвітлюється в жартівливій формі.
Інша річ збірка, що вийшла до Євро-2012 і має назву «Футбол-FEST». Я був автором ідеї цього творіння та упорядником. Про свою любов до гри мільйонів читачам зізнавалися Євген Баран, Богдан Андрусяк, Ольга Дерючова, Володимир Єшкілєв, Ігор Дейчаківський, Петро Сорока,Степан Процюк, Ярослав Ткачівський, Роман Черковський та багато інших. Виявляється і вони пишуть про футбол, причому їх погляд на нього є доволі незвичним, у чомусь навіть оригінальним є сприйняття. Та і сама форма подання – це радше футбольно-атлетичне театралізоване дійство.
- Ваш футбольний гумор – це фірмовий знак?
- Збагнути природу веселого чи смішного насправді дуже важко. Вони наче стикаються із серйозними речами. Будь-який факт, подію можна розглядати під різним кутом зору. Щоб серйозно писати про речі, потрібно добре знати предмет опису, історію події, зрозуміти суть. В гумористичних речах також – але це вже право автора інтерпретувати футбольні історії яких що матчу безліч.
- У таких творіннях, знаю, дістається і своїм і чужим. Не ображаються?
- Це ж гумор, а не фейлетон. В жодному разі не глузую, не кепкую з людей футболу і людей у футболі. Коли трапляється навпаки – то, що тут скажеш: «Почуття гумору або є, або – відсутнє». Ну як, скажіть, можна ображатися на «Футбольне весілля», «Майку Пеле», футбольні анекдоти, футболески, футболізми, тощо.
- Що є сьогодні у рукописах Василя Бабія, які речі чекають свого часу, що у планах на майбутнє?
- З суто футбольного «в столі» не залежується нічого. Все стараюся донести до читача одразу. Хотілося б все написане за роки про футбол зібрати «під одним дахом» і перевидати, глибше дослідити і описати події та матчі пов’язані з «Газовиком». А решту – життя підкаже.
- Нефутбольна сторона Вашого життя-буття не менш цікава та багата на події…
- За фахом я історик. Закінчив тоді ще івано-франківський педінститут. Зараз працюю директором Хмелівської школи, серйозно займаюся літературою, краєзнавством, є членом Національної спілки краєзнавців України, маю державні відзнаки і нагороди, веду на ОТБ «Галичина» програму про нові книжки.
- Ви також пишете на інші теми, так би мовити, серйозніші за футбол…
- Маю такий гріх. Це художня, краєзнавча література. Є серед цих праць книжки про Олексу Гірника, розповідь про взаємини Василя Стефаника з жінками «Кленові листки болю і любові», або ж «Королеви чужих престолів», героями якої стали доньки Ярослава Мудрого. Історичний пласт – це передусім – «Помста опришків», «Герої і зрадники», «Іржання коня у Чорному лісі», праця видана до ювілею Станиславова.
- Бажаю Вам наснаги і нових творчих успіхів та щоб любов до футболу не полишала Вас.
- Буває так, що окремі ігри, за якими спостерігаю, мене розчаровують, але не футбол у цілому, бо для мене він – чари на усе життя. Без жодної містики. … І можу повторити в слід за Петром Сорокою, тернопільським письменником: «Люблю дві речі в житті – футбол і літературу. Може люблю ще десь і щось, але це – особливо!».
«… Може десь ще ганяє м’яч на леваді в Серафинцях якийсь малий хлопчина – майбутній великий футболіст. Серафинецька земля феноменальна, вона дала світові не один талант. І ще подарує…»

Ігор Костюк